За двадцять років по тому, як сотні тисяч киян провели Лобановського в останню путь, ні у кого і ніколи не виникло бажання переглянути його роль в нашій історії, якимось чином применшити його заслуги чи ще щось подібне. Тому що ця людина є прикладом єднання абсолютно всіх українців. Прикладом унікальним — немає більше в нашій історії особистості, яка так само сприймалася б усіма без винятку і викликала загальну повагу всіх поколінь українців.

Про це я писав щораз коли випадала нагода згадати великого тренера, з яким я колись мав честь бути знайомим, а тепер приїжджаю на проспект його імені в гості до сина, який живе навпроти того дому, у який влучив уламок російської ракети у перші дні війни.

Тепер я маю спокусу подумати над тим, як би сприйняв Валерій Лобановський нинішні події якби був живий? Як зустрів би війну, яку його покоління не могло собі уявити навіть у страшному сні? Чому не подумати, адже сьогодні Лобановському було би всього лише 83 роки?

Але я не став про це думати, не почав нічого собі уявляти, не забажав виявляти жодної фантазії. Тому що Лобановському це не потрібно. Бо він вже остаточно відбувся таким, яким він був і ще більше таким, яким ми всі хочемо його пам’ятати. Твердим, упевненим, непереможним. Щоб свої шанували і вороги боялися!

Микола НЕСЕНЮК